Червоне — то любов…

Вы здесь

Чомусь так буває: спаде на думку якийсь рядок і примушує замислитися над кожним словом. Чому? Мабуть, час прийшов. Отак і цього разу.

Червоне — то любов… А хіба любов червоного кольору? Не знаю. Червоний колір — це пристрасть, це буря, це коли немає нічого неможливого. І коли взагалі нічого немає, крім пронизливого й густого червоного.

Бо коли любов, вона вже інша, спокійніша, рівніша. Не знаю, чи доречно згадати, але маю вдома вінчальний рушник моєї прабабці, вишитий заполоччю ще в позаминулому столітті. І дотепер цілі всі ниточки, і дотепер не посоталися вишиті вінчальні корони й перші літери імен. Але червона нитка стала світлішою, якоюсь майже рожевою. Прожило подружжя, яке понад сто років тому стало на цей рушник, багато десятків літ, виростили вони дев’ятеро синів і дочок, дочекалися онуків і правнуків. Жили в любові, у повазі, у турботі один про одного. Але чи в пристрасті? І полиняла червона нитка, стала спокійнішою, світлішою.

Червоне — то любов? Та любов, якщо справжня, не линяє. Зникає пристрасть, бо вона не вічна, як не вічні будь-які крайнощі. А червоне — це край, це надмір, це вир і прірва, найвища точка будь-чого. Це кров, це революції, це злам. Але й кров линяє, стирається, висихає. Але й революції переосмислюються й переоцінюються. Це правильно чи ні? Не знає ніхто. Бо кожна епоха по-своєму оцінює і вчорашні перемоги, і вчорашні поразки. Було. Минуло. І майоріли червоні прапори, і щасливо сміялися під цими прапорами люди, і росли діти… Але минув час — і час змінився. І прапори змінилися. Але ж є один червоний прапор, який не міняється. Я про малиново-червоні стяги козацького війська, на яких вишитий був лик Пречистої.

Червоне — то любов. Але чому тоді червоне — це гнів і ненависть? Кажуть, що в ненависті очі застилаються червоною пеленою. Яка ж тоді любов? Чи тут інше — той самий один-єдиний крок від пристрасті до ненависті? І обидва почуття мають таку шалену силу, що навіть забарвлення у них одне. Чи це взагалі дві сторони однієї медалі, різні іпостасі надміру — або все, або нічого, життя чи смерть, безмірне кохання й безмірна ненависть? Не повага, не захоплення, а безмір. Не зневага, не байдужість, а безмір. Виміряти не можна, осягти й зрозуміти не можна. Бо це безмір, край, більшого не буває.

Червоне — то полум’я, високий і палючий вогонь. Він може очистити, може й знищити. Але не залишить незміненим, якщо зачепить. Хто може жити у вогні? Хто може в ньому вижити й вийти неушкодженим? Кажуть, пристрасть очищає. Мабуть. Якщо не спалює, не перетворює на попіл, не відносить у небуття. І найскладніша в житті дорога — це дорога любові і гніву.

Червоне — то небезпека. То заклик стерегтися й бути уважним. Але навіть перед міськими світлофорами зупиняються не всі. То ж про інше годі й говорити.

Життя справді інколи стає червоним, до болю яскравим, неймовірно насиченим. А що потім? Адже давно відомо, що у вогні броду немає. Але летять і летять на вогонь тисячі тисяч метеликів, обпалюють барвисті крила, гинуть у тому пеклі. А за ними летять нові — і так тисячі років.

Люди ж не відрізняються: не любові шукають, а пристрасті, не просто змін, а бурхливих революцій. І летять на червоне, у вогонь, у безвість, шукаючи тієї однієї-єдиної, високої, шаленої, неймовірної миті, яка може увібрати в себе роки розважливого життя. Чи варта та мить такої ціни? Хто знає… Бо кожен міряє своєю міркою, кожен живе своє життя. І можна в пристрасті спалахнути, згоріти, зблиснувши яскравою кометою на чиємусь небосхилі.

Але ж чи всі можуть витримати яскраве світло? А можна десятки років рівно освітлювати життя навколо. Щоправда, без комет. Щоправда, заполоч на рушниках посвітлішає. Але ж залишаться онуки й правнуки, збудовані будинки й вирощені сади. І вишивка на вінчальних рушниках залишиться, тільки не така яскрава.

Червоне — то любов…

 

Наталія Коваль (Глоба)