Чорно-біле буття (ескіз)

Вы здесь

Уночі випав сніг. Білий-білий. Як сукня нареченої перед вінчанням, як свіженькі пелюшки немовляти, як перша сторінка щойно відкритого першокласником зошита… Здається, що увесь світ білий. Не тільки зимою. Наречені, немовлята, розквітлі вишні, пухнасті хмарки над землею, дякувати Богові, є завжди.

Уночі випав сніг. Білий-білий. На чорні гілки лип, які ростуть під вікном. І тепер здається, що увесь світ — суцільна графіка. Та ще й три здорові ворони вмостилися на засніжену гілку. Чорні птахи скинули оте біле пухнасте диво, яке вночі прилетіло з неба. Із чорного нічного неба, із темної (можна сказати, чорної) хмари злетіло щось казково-неймовірне дивовижного білого кольору. Злетіло, впало на чорні дерева, на чорний асфальт, на чорні дахи. І вони стали білими.

Уночі випав сніг. Білий. Проте ось тут він почервонів від ягід горобини: якісь пташечки понакидали під деревом. А ось тут на сніг падає сіра тінь від ялини, яка виросла така гарна, що навіть перед Новим роком її вже багато років ніхто й не намагається зрубати —дуже ошатна й без неї вулиця осиротіє. Та й на білий сніг такі дивовижні й химерні тіні ніхто не покладе. Та й скинута чи то вітром, чи то птахом вічнозелена гілочка створює якийсь дивний настрій: біле-біле, чорно-біле — і раптом зелена латочка, наче вітання від зеленої буйної весни…

Уночі випав сніг. І знову вечоріє. І сніг уже не такий білий. Він уже здається якимось синюватим — то сутінки змінюють кольори і настрої. У сутінках почнуться важливі розмови не про політику, а про життя: про кохання, про пошуки найкращої сукні для нареченої, про народження й немовлят, про успіхи й невдачі першачка, про те, якими сліпучо-білими були вітрила на човні, який щоранку з’являвся перед очі, коли відпочивали на морі. Вітрила білі, море синє, засмаглі тіла темно-брунатні від сонця. Та де те літо? А тут сніг, який став синім від сутінків, що вже ось-ось перетворяться на темряву. На чорну темряву. На страшну й важку чорну темряву… Ні, не страшно. Бо всяка темрява — то є початок нового світла. Із чорної хмари сиплються і білий сніг, і кришталевий дощ. Із чорної землі проростають білі проліски. Після ночі обов’язково починається білий день, сповнений світла.

Таке життя. Чорно-біле одвіку. І довічно. І це не просто слова. Подумайте, чи були б горобинові кетяги такими яскравими, а ялинки такими зеленими, якби люди не знали, що є біле і чорне? Біле і чорне випливають одне з одного, перетікають, змінюють і самі себе, і все довкола. Кожен кінець насправді є початком чогось нового. Чорна земля, прибрана й переорана після жнив, весною зростить нове колосся. І це буде новий рік, нове життя, новий хліб чи нова гречка, яка вкриє поле білим-білим, наче сніг, цвітом. А сусідній лан стане синім-синім, як небо, бо там зацвітуть льони. А далі золотом блищатиме пшениця… Чорна земля, перезимувавши під білим снігом, дасть силу і енергію всім барвам, які виростуть із чорно-білого й від того стануть іще яскравішими й сильнішими.

Чорно-білий світ. Інколи він справді стає таким. І не тільки від снігу чи свіжої оранки. Чорно-білий — це загострений до краю. Це — без напівтонів і компромісів. Це без права на помилку. Це без права на прощення. Це любов і ненависть, зрада і вірність, щедрість і скнарість душі. Протилежності? Так само, як чорне і біле, як ніч і день. Таке життя.

Пригадався чомусь неновий фільм Джима Джармуша «Мрець». Чорно-біла картина про життя і смерть, про правду і облуду. Про жорстокість і доброту. Про пошук сенсу в житті, коли й саме життя не варте ламаного шеляга. Про високе призначення людини, про неосяжність часу і простору… А якого кольору неосяжність? Чорно-біле кіно — і гострішими постають проблеми, і яскравішими вимальовуються постаті й характери (не барвистішими, а виразнішими). Режисер — великий майстер. Він багато чого хотів сказати й прекрасно розумів, що чорно-біла картина не дозволить втекти думці.

А чи в житті так не буває? Коли вчорашні соковиті кольори зникають, усе стає графічним і чітким. Коли навіть напівтони потихеньку зникають, поступаючись величному і всемогутньому білому і всемогутньому й величному чорному.

Чорне і біле. Різні грані буття.

Чорне і біле. Життя, яке починається з безодні й зникає у безвісті, щоб одразу початися знову. Біле, яке вибухне феєрверком чи салютом, розквітне веселкою, щоб потім знову сховатися в темряві… Чорне, яке поглинає й ховає, перетворює на вічність, щоб десь і колись вибухнути сліпучо-білим…

Чорне і біле. Графіка. Чіткість і однозначність. Так чи ні. Любов чи ненависть. Неможливість компромісу. Але можливість додавати свої кольори. Напівтони? Веселка? Палітра художника?

Чорне і біле. Такий світ. Таке життя. Було таким тисячоліття тому, є сьогодні, буде завжди.

Наталія Коваль (Глоба)

Читайте також: Червоне — то любов…