Медична реформа: Чи не лікуватимуться українці сіном і сушеними кажанами?

Вы здесь

Говорили-балакали — сіли та й заплакали. Це про медичну реформу, яку так довго обговорювали, із великими проблемами ухвалювали, а тепер ніяк не розпочнуть. Самі ж розуміємо, що будь-яка реформа викликається суспільною необхідністю, а втілюється за наявності бажання всіх зацікавлених сторін і, звісно, наявності відповідних коштів.

На жаль, медична реформа, ухвалена Верховною Радою України, далека від досконалості й викликає немало цілком обґрунтованих запитань і заперечень, причому і лікарів, і пацієнтів. Звісно, відповідальність за успіх має покладатися не лише на Уляну Супрун, її заступників, головних лікарів й інших медичних працівників, але й на тих людей, які хочуть одержати медичну допомогу й потребують її — а таких стає дедалі більше.

Днями українці змогли познайомитися ще з однією «реформаторською цікавинкою». Точніше, із цілим комплектом таких цікавинок. Ідеться про вимоги (саме вимоги!) до пацієнтів, про які розповів Максим Щербина – хірург, заступник головного лікаря з хірургії медичної мережі «Добробут». Отже, пацієнти, у тому числі й потенційні, матимуть обов’язки. І тільки виконання цих вимог дозволить отримувати необхідну медичну допомогу. Чи є в цих вимогах до пацієнтів щось неприйнятне чи все справедливо?

Читайте також: Медреформа: у пацієнтів також існують обов'язки

Перша вимога до пацієнта — регулярні профілактичні огляди. «…профогляди, а це рентгенографія, огляд уролога, гінеколога, терапевта, кардіолога тощо мають стати обов’язковими, що допоможе виявити хвороби на ранніх стадіях, через що лікування проходитиме легше і менш витратно». Із одного боку, усе правильно й справедливо. Але якщо деякі підприємства мають свою медичну базу й забезпечують ці профогляди, у тому числі й сплачуючи їхню вартість, то не слід забувати, що таких підприємств щороку стає все менше. Тому з’ясувати стан свого здоров’я людина найчастіше може за власний кошт і у власний час. І де брати цей «власний кошт»? Адже навряд при вже офіційно платній медицині ці огляди будуть безкоштовними. Крім того, скільки часу знадобиться, щоб «пройтися» по всім лікарям, графіки роботи яких тепер складені так, що потрапити в один день до всіх фахівців стає майже ненауковою фантастикою. Звісно, це все треба. Але як це зробити? Жодних пропозицій МОЗу з цього приводу поки не було чути. І якщо працівники підприємств громадського харчування чи дитячих закладів нікуди подітися не можуть (нібито), то працівники, які не мають офіційного працевлаштування, обходитимуть ці додаткові втрати грошей і часу. Або треба мати дієву й ефективну систему профоглядів, чітко орієнтовану на пацієнта. Є таке? Питання поки риторичне. Про пенсіонерів поки й не згадуємо, бо… Ну якось так виходить.

Обов’язковими стають щеплення. Прекрасно! Ефективність і корисність щеплень доведена давно й відома всім. Але щеплення тепер здебільшого далеко небезкоштовні й далеко недешеві. Як зобов’язати людину, яка не має необхідних грошей? Більше того, не всі вакцини завжди є в наявності. Більше того, щеплення можна робити не всім і не завжди. Тобто спочатку треба зробити олімпійський забіг кабінетами десятка (чи скільки там) лікарів… І якщо про маленьких діток іще якось дбають, хоч інколи й поганенько, то дорослі (а вже тим більше пенсіонери) мають всю цю бідоту долати самостійно. Держава цей обов’язок із своїх плечей перекладає на людей? Ну, здається, знову якось так.

Наступний обов’язок пацієнта — лікувати хронічні захворювання. Тут навіть і не смішно. «За недотримання настанов лікаря і несвоєчасне звернення» розробляються санкції. Отакої! А ніхто не розробляє санкції за недотримання протоколів лікування? За непризначення необхідних оглядів, досліджень і тестів? А як лікувати таке хронічне захворювання, як, наприклад, розсіяний (множинний) склероз? Походження цього захворювання невідоме, а тому лікування може були тільки симптоматичним (сама хвороба не лікується). Закордонні клініки й дослідницькі центри розробляють якісь препарати, але, по-перше, вони дорогі (а для українців практично недоступні), а по-друге, як це не прикро, поки що хворобу теж не виліковують. Зважаючи, що хворіють люди працездатного віку, що в результаті шанс на інвалідизацію стовідсотковий, що ліків по цій нозології практично немає у всьому світі й ні за які гроші, то як пацієнт має виконувати цей обов’язок?

Читайте також: Медична реформа: Про невиліковні захворювання забули. Чи збираються вилікувати?

До речі, у країнах Євросоюзу турботу про цих людей бере на себе держава, а у нас ще спробуй випросити направлення на дуже недешеве МРТ за свої ж гроші. І хворих таких порівняно небагато (на всю Україну близько двадцяти тисяч осіб), і зарубіжні компанії пропонують третю-четверту стадію клінічних досліджень найновітніших препаратів, які дозволяють зберегти бодай можливість часткового самообслуговування… Але проти клінічних досліджень періодично піднімаються кампанії (причому й депутатами ВР), але держава навіть не має повного реєстру таких хворих (якщо зараз має хоч якийсь), але соціальні служби навіть не пропонують бодай якусь допомогу… А ось пенсія по інвалідності менша ніж за віком. То як лікувати невиліковне в жодній країні світу хронічне захворювання? Що це? І про що це? А таких чи майже таких захворювань є не одне. І знову розмова ні про що…

Читайте також: Чому клінічні дослідження в Україні стали ще однією претензією до Уляни Супрун                                        

Іще один обов’язок пацієнта — відмова від шкідливих звичок. А про що йдеться? Ми звикли жити за межею бідності. Це хіба не шкідлива звичка? Ми звикли харчуватися продуктами із надмірним вмістом вуглеводів. Ми звично не вживаємо в їжу якісні продукти (ковбасу коти лапами загрібають). А ця звичка як?

Ми постійно боремося із стресами, які вже стали хронічними, і з депресіями. Ми спимо по чотири-п’ять годин на добу. Ми не можемо собі дозволити не те що якісного, а бодай якогось відпочинку. Ми не відвідуємо басейни і спортзали. Ці звички підходящі? Ми звично живемо у квартирах із грибком, причому в одній кімнаті може жити й шестеро людей. І це звички. І всі вони шкідливі, причому дуже шкідливі.

Чи тут мали на увазі паління й алкоголь? Добре, але де державні програми боротьби саме з цими звичками? Може, держава чи працедавець збільшує відпустку хоч на три дні тим, хто таких звичок не має? А така практика у світі є! Може, хоч припинили рекламувати алкоголь у прайм-таймі? Причому пов’язуючи це і з силою, і з традиціями, і навіть з користю! Замість того, щоб запропонувати ефективні заходи лікування. Он СНІД лікують, і фонди всілякі створені. А з іншим як же?

То від яких шкідливих звичок відмовлятися? Від низької зарплати й злиденної пенсії? Обов’язок сформульований явно для відчіпного, і виконати цей обов’язок буде проблематично, та ще і як проблематично!

Іще вимагають гарантованої відмови від самолікування. Добре, зрозуміло — хапатися за антибіотики таки точно не варто. Але як вам отака сентенція: «Пацієнти часто лікуються антибіотиками чи іншими препаратами, приміром протизапальними, що маскують картину перебігу захворювання або змінюють її, і це ускладнює діагностику». Про що тут каже МОЗівський спікер? Яка діагностика?

Більшість сучасних ескулапів знають три діагнози. «А чого ви хочете у вашому віці» — людині ще немає сорока років. «У вас зайва вага» — у людини складний інфаркт. «Це погода й магнітні бурі» — у будь-якому випадку. Зрозуміло, що при такому діагностуванні самолікування може бути тільки злом… А вже коли нагадаєш про можливість індивідуальних реакцій організму, то станеш лютим ворогом, якому дорога одна й тільки до дядечка Харона. Бо лікувати таких «розумників» — себе не поважати.

Ось і виходить, що, раз таке діло закручується, то українцям доведеться діагнози ставити у шептунів, чаклунів і знахарів. А лікуватися за допомогою трав, ягід, меду чи щурячих хвостиків або сушених кажанів. Кажуть, були колись ефективними курячий сухий послід або ластів’ячі гнізда, але де ж їх тепер брати? Тут тільки б зважати, що неправильно зібрані й висушені трави стають просто сіном, що дозування й способи вживання традиційних народних засобів набагато суворіші, ніж у антибіотиків. Але захочеш вижити, а ліків не дадуть, то куди матимеш подітися?

Хоча ліки будуть. Бо ж не віриться, що фармацевтична мафія кудись подінеться. А ось на рецепти все перевести можуть. Тоді куди подінуть препарати ОТС-групи? Знову тут щось типове «не те»…

Ну, і вже зовсім дивний обов’язок — скаржитись на лікарів. По-перше, лікарів же й немає. Так, лікарчуки й лікарчата якісь залишилися. А на парамедиків скаржитися — себе не поважати. По-друге, а після скарги іншого шукати? І скільки разів поскаржитись можна? По-третє, а як поскаржишся, то хіба лікарський напівфабрикат побіжить кудить довчатися? Чесне слово, смішний якийсь обов’язок…

Одним словом, ухвалили реформу. Похвалили, полаяли по кілька разів. Знайшли крайнього — на цей раз пацієнта. І справді, як лікувати катаракту, попередньо не дослідивши статеві органи? Воно-то в організмі все якось взаємопов’язано, але ж не треба до маразмів доходити. Але ж "усьо то грошики й грошва".

Як там було? Лікарю, зціли себе сам? Або давайте й лікарям обов’язків напишемо. А не виконають — то до сіна і щурів із кажанами. Інколи ризику й справді менше.

Ото реформу ухвалили! Ото рішучий поступ! І чого про ініціативних дурнів якісь сентенції увесь час на думку спадають?

Наталія Коваль (Глоба)  

Інші матеріали автора

Медична реформа: чи справді парамедик важливіший за дипломованих фахівців

Медична реформа: чи справді телемедицина на селі стане реальністю

Медична реформа: 240 депутатів ухвалили зарюмсаного кота в мішку

Медична реформа: як її бачать звичайні українці